Актуальні проблеми філософії та соціології

ТЕРМІН «АНТИНОМІЯ» ТА БЛИЗЬКІ ЗА ЗМІСТОМ ТЕРМІНИ У РЕЛІГІЙНОМУ КОНТЕКСТІ

2022-09-27T07:35:05+00:00

У статті дано загальну характеристику поняттю «антиномія» у богословському контексті, хоча поняття використовується не тільки у богослов’ї. Стаття містить роз’яснення як поняття «антиномія» існує в богослов’ї і чим це виправдано. Описано онтологічний та гносеологічний, позитивний і негативний аспекти поняття «антиномія». Вказано, що існування антиномій в богослов’ї має практичні (для християнського життя) та теоретичні (для християнського віровчення) наслідки. Стверджується, що поняття «антиномія» вказує на «над-раціональність» змісту християнських істин, які формальна логіка пробує раціоналізувати, часто надаючи цим істинам ірраціонального характеру. У статті здійснено огляд деяких визначень поняття «антиномія». На основі проаналізованого матеріалу запропоновано визначення поняття «антиномія», яке ґрунтується на доробку богословів ХХ ст. (В. М. Лоського, митр. Калліста (Уера), прп. Іустина (Поповича), архім. Кипріана (Керна), прот. Георгія Флоровського, прот. Іоанна Мейендорфа, свящ. Павла Флоренського, архім. Софронія (Сахарова)). Вказано логічну форму антиномії, що дало можливість здійснити компаративний аналіз щодо інших термінів, схожих за змістом, а саме: «апорія», «асиндетон», «абсурд», «нонсенс», «софізм», «паралогізм», «контрадикція», «парадокс», «оксиморон». У статті дано визначення кожного терміну та приведено ряд прикладів. Вказано, що термін «софізм» у богослов’ї використовується виключно у негативному значенні, а деякі терміни не використовуються богословами взагалі. Для розкриття змісту терміну «антиномія» вказано відмінність між протиріччям та протилежністю. Термін «антиномізм» є однокореневим до терміну «антиномія», вказано на різницю їх змісту. Особлива увага приділяється таким близьким за змістом поняттям, як «асиндетон» і «оксиморон». Вказано, що асиндетон слугує зовнішньою словесною формою вираження антиномії (наведено приклад із Святого Письма), а також показано, що оксиморон використовується у церковній поезії як художній засіб для образного виразу антиномій (наведено приклади з богослужбових текстів).

ПОЛІСТИЛІСТИКА ФРАНЦУЗЬКОГО МУЗИЧНОГО ІМПРЕСІОНІЗМУ

2022-09-27T07:35:46+00:00

Стаття присвячена визначенню творчості французьких імпресіоністів в музиці, які працювали у Дягілєвських сезонах. М. Равель і К.Дебюссі не лише брали участь у сезонах, а й дружили з І. Стравінським. Зокрема, «Весна священна» має вплив музики Дебюссі. Синтез мистецтв у просторі сезонів здійснювався як синтетичний музичний образ, де діалог культур ставав шляхом розвитку європейської музики. Равель був майстром, який надзвичайно гостро поєднував реалії різних стилетворчих систем, зокрема його оркестровка «Картин з виставки» Мусоргського стає одним з перших досвідів французько-російського діалогу. М. Равель, на відміну від К. Дебюссі, був екзистенційно відкритим у внутрішній простір сцени. Сценізм його творів перетворювався на певний пансценізм. Роботи композитора стають своєрідними емблемами музичного олімпу, які апелюють до золотого віку музики, дають можливість почути синтетичні інтенції музики початку ХХ століття. Імпресіонізм – не настільки поширений термін, щоб його вживати у музичному просторі. Він більше пов’язується з тотальністю рефлексії, тої системи письма, яка виводить художника на плінер, робить світло і колір найголовнішими актантами події творчості. Наскільки можна вважати універсалії світла та кольору музичними? Тут немає однозначних тлумачень, можна лише сказати, що синестезія, яка розуміється не лише в психологічному значенні, а в художньому, культурному, властива цим майстрам. Синентезія як полімодальне сприйняття, сприйняття «проміжками» модальностей почуття, слухової, зорової і тактильної рецепції грала величезну роль, відбувалася на рівні різних видів мистецтв. Музична синестезія стає засадою синкрези та синтези видів мистецтв, де полімодальний образ формувався у сценічному просторі. Отже, важливо описати музичний образ полістилістики французького імпресіонізму мовою живопису, хореографії.

ЕПОХА ПОСТПРАВДИ: ФАКТОРИ ВИНИКНЕННЯ І ВИЖИВАННЯ

2022-09-27T07:37:08+00:00

У статті постправда розглядається як поняття та як феномен сучасного суспільства. Виявляються особливості розуміння поняття «постправда», «істина (правда)» в новітньому філософському лексиконі. Аналізуються основні особливості глобальної «епохи постправди» та їх прояви в різних сферах суспільного життя: політичній, інформаційно-комунікаційній, особистісній та ін. Проаналізовано комунікаційні трансформації в сучасному суспільстві, зокрема, часткову її демасовізацію. Тепер комунікація здійснюється як у форматі «масової» – медіа звертаються до великої аудиторії, так і в умовах, коли реципієнт інформації може стати комунікатором за бажання та технологічних можливостей. Розглянуто теоретичний фактор постправди. В наукових дискусіях серед умов для розвитку постправди називають філософію постмодерну. Проте потребує додаткового дослідження проблема відповідальності філософів за практичне втілення в соціальному просторі їх теоретичних положень. Виділено сукупність соціальних факторів епохи постправди та їхніх наслідків: активна політична боротьба, яка відбувається в інформаційному просторі не лише зусиллями ЗМІ, а й social media та окремими користувачами чи їх спільнотами; бажання політиків сподобатися виборцю та, таким чином, утримати владу; вихід постправди за межі політики в інші сфери життя суспільства. Окреслено техніко-технологічні фактори постправди: діджиталізація, масова комунікація всіх охочих щось повідомити чи почути за умови наявності електронного ґаджета та доступу до інтернету. Описано особистісні фактори постправди, які полягають в формуванні в особистості відчуття причетності до впливу на суспільні процеси, виявленні її суб’єктності, автономності, здатності самому творити «правду» та критерії роботи з фактами. Проаналізовано засоби прояву постправди в інформаційному та соціальному просторі – пропаганду та фейки. Окреслено основні рекомендації мінімізувати їх вплив на роботу з інформацією, громадянську позицію та соціальну діяльність.

СВОБОДА ЯК ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА

2022-09-27T07:38:04+00:00

У статті розглядається питання свободи як філософсько-антропологічної проблеми, яка постає в сучасних реаліях як особиста проблема перед кожною серйозно мислячою людиною. Свобода була, є і надалі буде залишатися однією з найважливіших і найнеобхідніших цінностей, без якої неможливе повноцінне самореалізоване існування. Усвідомлення існування свободи як здатності до самовизначення, її констатація є у нерозривному зв’язку із моральною відповідальністю. Без свободи у людському житті неможливо пояснити ні почуття відповідальності та моральності, ні зусиль, ні надій людей, ні безконечних і непередбачуваних поворотів історії. Саме через здійснення вільної дії людське пізнання здатне досягати повноти змісту. Завдяки волі ми маємо вирішувати і вирішуємо, керуючись розумом і розумінням, якими ми хочемо бути та якими маємо бути у житті. Ми здатні надавати смислу і значення нашій власній діяльності, а через неї – самому існуванню. При цьому ми окреслюємо найбільш характерний та невід’ємний вимір людської волі – вимір свободи. Свобода як феномен можливостей і вибору стає домінуючим визначенням у демократично розвинутих країнах. Свобода як сутнісна ознака буття людини набуває своїх конкретних форм прояву саме під впливом соціально-культурних чинників. Людина як соціальна істота, задовольняючи потребу в самореалізації, здатна змінювати соціальне середовище та соціальні умови, знаходити своє місце у суспільстві, розвиватися та формуватися під впливом соціальних детермінант, знімаючи при цьому негативний детермінізм за допомогою вміння володіти й розпоряджатися свободою. Прагнення людської волі до блага залежить від можливості вільного вибору людини. Нашу свободу визначає зміст вибору, а не сама здатність обирати. Тому людина тим вільніша, чим краще вона обирає, і вибирає тим краще, чим більше благо вона обирає. Завдяки існуванню свободи особистість реалізує смисл свого життя. Але у процесі самореалізації та саморозвитку лише особистість, котра володіє індивідуальною свободою, здатна контролювати не лише зовнішні обставини, але й свої власні прагнення. Саме свобода робить людину творчою особистістю, яка здатна привносити у світ нове.

ТЕМПОРАЛЬНІ СТРАТЕГІЇ ЛЮДИНИ ПІД ЧАС І ПІСЛЯ ВІЙНИ НА ПРИКЛАДАХ З РОМАНІВ Е. ГЕМІНҐВЕЯ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ!» ТА Е. М. РЕМАРКА «ТРИ ТОВАРИШІ»

2022-09-27T07:38:46+00:00

У статті розглядається питання темпоральних стратегій, які людина приймає для себе під час та після переживання нею трагедії війни і які можуть спричинити глибокі екзистенційні кризи. Проаналізовано темпоральні стратегії героїв романів письменників «загубленого покоління» Е. Гемінґвея «Прощавай, зброє!» та Е.М. Ремарка «Три товариші» та визначено, що для людини, яка переживає війну та її наслідки, характерним є своєрідне занурення в один із часових модусів і певний темпоральний розрив, тобто суб’єктивна втрата зв’язаності фрагментів часу життя між собою. Так, людина може занурюватися у плинний момент теперішнього, абсолютно не звертаючи увагу ні на причини такого теперішнього, ні на його ймовірні наслідки. Вона може поринати у ностальгію за образами втраченого примарного минулого, при цьому нехтуючи своїм теперішнім і тими реальними можливостями, які у ньому відкриваються. Вона може повністю віддаватися образам примарного майбутнього, якого вона палко жадає або нестерпно боїться, і також втрачати зв’язок зі своїм актуальним становищем. У кожній з цих трьох темпоральних стратегій наявне своєрідне надання певному часовому модусу ерзацу вічності, в якому особистість свідомо чи несвідомо прагне «законсервувати» образи свого життя. Втім з плином часу ці образи невідворотно руйнуються реальністю, чим зумовлюється глибока екзистенційна криза та почуття загального розчарування. Герої романів почуваються обдуреними часом, який вони не можуть приборкати та підкорити собі. Як альтернатива в романах робиться натяк на темпоральні стратегії іншого типу: коли особистість не бореться з часом і не засуджує його, а смиренно сприймає його плин і усвідомлено діє у ньому, зберігаючи своє психічне та духовне здоров’я. Проведений нами аналіз темпоральних стратегій героїв вищевказаних романів може бути корисним та актуальним для реальних людей, які переживають війну та її трагічні наслідки, зокрема для сучасних українців. Він дозволяє побачити, що не «вимикання» годинника і поринання у світ своїх ілюзій, не намагання так чи інакше сховатися від війни у певному темпоральному модусі справді допомагає пережити її, а скоріше включення наративу війни у свою персональну історію і свідомі дії у цьому наративі, виходячи з координат особистісних принципів.

КРИЗА РАЦІОНАЛЬНОГО МИСЛЕННЯ В ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ

2022-09-27T07:39:40+00:00

У представленій статті аналізується криза раціоналізму в сучасній західноєвропейській думці. Встановлюються його витоки (епоха Нового часу), еволюція (Просвітництво) і сучасний стан (сучасна філософія). Генетично і історично раціоналізм як філософський напрямок виникає саме в філософії Нового часу завдяки зусиллям Р. Декарта, який визначив його світоглядні і методологічні конотації. Картезіанський принцип ego і обґрунтування очевидності стало фундаментом для новітньої науки і епістемології. В процесі розвитку філософії цього типу почали виникати різні її напрямки. Серед істориків філософії визначаються різні типи раціоналізму: раціональність просвітництва, раціональність науки, раціональність технології. Водночас вони звертають увагу, що є й інший тип раціональності – соціально-історичний, оскільки остання ніколи не існує в вакуумі. Висвітлено постмодерну критику раціоналізму, яку найбільш послідовно проводили П. Феєрабенд і Р. Рорті. Для першого характерна соціально-культурна оцінка раціоналізму, яка, репрезентує останній як філософію об’єктивного і всезагального типу, встановлену західною культурою і нав’язаною всьому світу. Наука, як така, підкреслює П.Феєрабенд не може мати чітких меж і має бути урівняна з іншими формами пізнання світу. Ключовим принципом такої епістемології є концепт «Anything Goes» (Все можливо), який протистоїть традиційному науковому методу, протиставляючи йому опортунізм. На погляд Р.Рорті, раціоналізм завжди супроводжувався поняттям об’єктивності і претендував на дискурс позачасовості і позапросторовості. За оцінкою філософа раціоналізм – є елементом мовної гри і тому, він не має особливих відмінностей від ірраціоналізму. Він належить застарілому словнику класичної філософії і епістемології, який необхідно замінити. Робиться висновок, що раціоналізм Нового часу не причетний до сучасних глобальних проблем, які були викликані технічною раціональністю і спотворенням його вихідних засад.

КРИТИЧНИЙ ПЕРЕГЛЯД ОНТОЛОГІЧНИХ ЗАСАД АЛЕТИЧНОЇ ЛОГІКИ

2022-09-27T07:40:17+00:00

Предметом дослідження є перегляд онтологічних принципів алетичної логіки та побудова на цій основі модальної системи. За зразок (і для перегляду принципів, і для побудови модальної системи) взято підхід, сформований автором під час дослідження в галузі деонтичної логіки. Згідно з цим підходом, логічні відношення між нормами «обов’язково», «заборонено» і «дозволено» повинні укладатися в схему трикутника, з тим, що чинність однієї (довільної) з трьох норм означає нечинність двох інших норм. Для коректного відбору модальних операторів до алетичної модальної системи виконано класифікацію атрибутів явищ «дійсне», «недійсне», «випадкове», «необхідне», «можливе» і «неможливе». Прийнято, що для побудови алетичної модальної системи (подібно, як і під час побудови деонтичної модальної системи) достатньо трьох модальних операторів – дійсне, можливе, неможливе. Випадкове явище ми виозначуємо як таке, яке не спричинене у зв’язку з аналізованими в якомусь конкретному контексті подіями (кожне явище в одному контексті необхідне, а в іншому – випадкове). Отже випадкове це таке, що не повинно необхідно настати (не є необхідним), і не повинно необхідно не настати (не є неможливим). В такому разі воно є тотожне можливому. Тому розмежування випадкового і можливого, принаймні в контексті алетичних модальностей, можна оцінити як штучне. Побудовано правила згідно з принципами: 1) якщо ми не перебуваємо в якійсь конкретній вершині трикутника, то ми перебуваємо в одній з решти двох; 2) якщо ми перебуваємо в якійсь конкретній вершині трикутника, то ми не перебуваємо в жодній з решти двох (кожні два варіанти можуть бути водночас нечинними) та інші. Виконане дослідження дало змогу уточнити, які саме набори модальних операторів коректно поєднувати в алетичних модальних системах. Зроблено висновок, що припущення про можливість описати алетичні модальності на підставі трикутника відносин, підтвердилося – побудовано модальну систему, яку можна використовувати, для прикладу, в практиці міркувань.

ОСВІТНІ РЕФОРМИ В КОНТЕКСТІ ФІЛОСОФСЬКИХ ЗАСАД ОСВІТИ ДЛЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

2022-09-27T07:40:55+00:00

Стаття присвячена розгляду філософсько-освітнього виміру впливу концептуальних засад сталого розвитку на освітні інновації, який слід інтерпретувати насамперед як максимізацію гуманітарного виміру сталого розвитку. Йдеться про дві глобальні цілі: по-перше, це формування у підростаючого покоління розуміння напрямів та ресурсів переходу на коеволюційні механізми соціального розвитку; по-друге, надання молодим людям навичок та вмінь щодо практичної діяльності в оновленні власного буття та соціального оточення у контексті завдань сталого розвитку. Лише опираючись на надійне філософське підгрунтя освіта для сталого розвитку може забезпечувати сплановані у межах концепції нової української школи модернізаційні трансформації змісту освіти та навчального процесу. Відповідно становлення інноваційної та креативної особистості як завдання освітніх реформ визначається у першу чергу виконанням завдань свідомої соціальної заангажованості підростаючого покоління у процесах формування сталого суспільства. Тому основним напрямом впливу настанов сталого розвитку на сучасні освітні реформи у нашій країні слід вважати переорієнтацію освітньої діяльності на модельну ціль у вигляді інноваційної особистості, яка прагне до самоактуалізації та має потенціал життєтворчості. Подібне фокусування освітніх змін у межах концепції сталого розвитку робить її найбільш ефективним інструментом духовного наповнення освітньої діяльності. Освіта для сталого розвитку у цьому сенсі виступає як найбільш ефективна репрезентація креативно-інноваційної освіти, що характеризується найбільш сприятливим середовищем для саморозвитку, конструктивної комунікації, життєтворчості кожного освітнього суб’єкта. Одночасно йдеться і про практичну переорієнтацію освітньої діяльності, оскільки фундаментальним виміром креативності є здатність нестандартно мислити для вирішення тих чи інших буттєвих проблем.

РОЗУМІННЯ ХАОСУ ЯК БЕЗЛАДУ В ФІЛОСОФІЇ ТА НАУЦІ

2022-09-27T07:41:35+00:00

Поява ідеї розгляду хаосу як безладу та хаосу як впорядкованості в сучасному науковому дискурсі зумовлена переходом науки від класичного до некласичного і постнекласичного етапів її розвитку. Парадигмальні зрушення, що вимагають змістовно-смислової експлікації поняття «хаос» в певному дискурсі пов’язані із синергетичною дослідницькою програмою і формуванням складного та нелінійного стилів наукового мислення. У рамках синергетичного дискурсу висвітлюється розуміння хаосу як важливого чинника самоорганізації і наголошенні на тому, що перехід від хаосу до порядку здійснюється спонтанно і в результаті випадкового поєднання зовнішніх і внутрішніх чинників розвитку системи. Ця теза набуває принципового значення, коли перед дослідником постає нетривіальне завдання оцінити продуктивність і перспективність вельми популярних сьогодні спроб поширити принципи нелінійності та синергетичної методології на сферу соціокультурних явищ та економічного розвитку. В такому розмінні мається на увазі що хаос це порядок, впорядкованість, але таке тлумачення цього поняття було не завжди. В до постнекласичній науці хаос нерідко розглядають як результат втрати організації та її розпаду на елементи. Ба більше, іноді в хаосі бачать активний деструктивний початок без жодних позитивних ознак. Ціль статті – експлікація та систематизація уявлень про хаос як безлад у контексті дослідження його в до постнекласичній раціональності. Зокрема, проаналізовано роботи Платона, О. Лосєва, О. Овшинова, В. Буданова, І. Добронравової, М. Гутсвіллера та інших науковців, які пояснювали тлумачення хаосу як безладу. Бо саме розробляючи вчення про впорядкованість світу, не можна не згадати і про бачення того, чим саме є протилежність цієї впорядкованості, тобто хаос, той первинний безладний стан світу, який був упорядкований при створенні космосу. Тобто по відношенню до цього безладу вбачається потреба в постулювання необхідності впорядкування хаотичних феноменів.

ВАРІАЦІЇ ІНКЛЮЗІЇ ТА ЕКСКЛЮЗІЇ В АЛЬТЕРНАТИВАХ ЕКОНОМІКИ, ПОЛІТИКИ І ОСВІТИ

2022-09-27T07:43:04+00:00

В умовах динамічного прискорення глобалізованого інформаційно-цифрового світу зростає актуальність імплементації принципів інклюзії. Відтак, з’являється необхідність дослідження інклюзивної освіти як важливої передумови розвитку сталого та інклюзивного суспільства. Адекватність осмислення сутності інклюзивної освіти залежить від її дослідження в контексті більш широкої соціальної системи. Дискурс інклюзивної освіти часто розгортається нібито всупереч принципам інклюзії – ізольовано від проблем політики, економіки і суспільства. Про інклюзивну освіту говорять як про дещо відокремлене і спеціалізоване, тобто таке, що безпосередньо виключене з кола загальних питань про сутність освіти та її обумовленість логікою розгортання політичного і соціально-економічного розвитку суспільства. З точки зору описаної позиції стає можливим розмірковувати про інклюзивну освіту незважаючи на ексклюзивність і закритість існуючого суспільства, оминаючи метаморфози цінностей та ідентичності в інформаційному світі або ігноруючи, наприклад, кризовий стан загальної системи освіти взагалі. У статті контекстом осмислення інклюзивної освіти виступає ринкова економіка та демократична політика, які обумовлюють формування двох моделей забезпечення єдності суспільства: інтеграції та інклюзії. Якщо перша реалізується шляхом пристосування окремого індивіда до функціональних вимог вільного ринку, то друга передбачає пристосування міжсуб’єктної взаємодії до потреб людини. Інклюзивна демократія, на відміну від ринкової економіки, не може бути наперед заданою «правилами гри». Вона перевстановлюється та наново збирається у місці незгоди, полеміки та суперечки – і тому не тотожна одноманітній гармонії суспільного консенсусу, що приховує за зовнішньою позитивністю ексклюзію, нерівність і відчуження. Демократія, так само як і «освіта для всіх», покликана утворити топос оприявнення єдності багатоманітного. Вона має своєю умовою визнання політичної або освітньої спільноти як результату спільних зусиль усіх учасників цих процесів. Там, де спільнота не натуралізується, де її інституалізований двійник не передує живій міжособистісній взаємодії, стає можливою перетворення міжсуб’єктної єдності у відповідності до потреб кожного індивіда. Таким чином, уможливлюється дійсна інклюзія на відміну від інтеграції в якій багатоманітність віддається в жертву абстрактній злагодженості.

ЗМІНИ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ОРІЄНТАЦІЙ ЛЮДИНИ В ЕПОХУ СОЦІАЛЬНОЇ ТУРБУЛЕНТНОСТІ: РОЛЬ І ЗНАЧЕННЯ НАУКИ

2022-09-27T07:43:43+00:00

Розглядається проблема суттєвих світоглядно-аксіологічних, соціокультурних, поведінково мотиваційних змін в орієнтаціях людини глобальної доби соціальної турбулентності. Кожна особа і людство в цілому змушені змінюватися, зустрічаючись з інформаційною реальністю, сповненою невизначеністю, нестабільністю, непередбачуваністю. Простір соціальної турбулентності вимагає нових реакцій, дій, життєтворчих стратегій. В дослідженні обґрунтовується позиція, за якої особливу роль в нових соціокультурних орієнтаціях людини має відігравати наука. Відповіддю науки у конкурентній боротьбі з псевдонауковими формами світогляду у соціально-турбулентному просторі постає її прагматизація та комерціалізація, що націлені на пошук шляхів перетворення наукового потенціалу в ресурс для забезпечення конкурентоспроможності, економічного й стійкого зростання. Підкреслюється, що провідним трендом розвитку сучасної науки стає її трансдисциплінарність, що характеризує якісно новий етап інтегрованості науки в суспільство, а також нову модель взаємодії знання і суспільства, що ґрунтується на прагненні розглядати наукові досягнення через призму людини, в контексті становлення технологічно зручного для людини світу. Особливості розвитку сучасної науки також визначаються тиском загрози тероризму, військових зіткнень та локального або ж соціального вибуху. Відповідно перед наукою стоїть завдання не лише захистити власний розвиток та суспільство в цілому від цих деструктивних факторів, але й протидіяти небезпеці, що виникає під час збройних конфліктів або внаслідок війн та воєнних дій. Окреслені фактори зумовлюють зростаючу потребу в підвищенні інноваційної спроможності науки, що полягає в її здатності створення новацій з метою подальшої трансформації їх в інноваційні продукти. Зміцнення інноваційного потенціалу вітчизняної науки вимагає перегляду й вдосконалення усіх етапів інноваційного процесу з метою створення ефективної взаємодії «наука – освіта – економіка – інновації».

СУСПІЛЬНО-ПРАКТИЧНИЙ ВИМІР ПОШУКІВ ОНТОЛОГІЧНОГО СТАТУСУ ІНШОГО У ФІЛОСОФІЇ ХХ СТ.

2022-09-27T07:44:29+00:00

В статті розглядається філософський пошук онтологічного статусу Іншого в ХХ ст. у суспільно практичному вимірі. Показується необхідність розуміння статусу Іншого в умовах ідеї мультикультуралізму та для актуальних викликів сьогодення. Логічним видається об’єднання різних типів Інших в наступні групи: значущий Інший, Інший в структурі мого Я; Інший як Ти (протилежність – будь-який Інший); Інший як НеЯ, як відхилення від норми Я (маргінал, жінка, інвалід, представники груп меншин і т.д.); Інший як носій іншої культури («чужий»). Проблема Іншого, таким чином, розглядається на рівні окремого індивіда (проблеми ідентичності), діалогу Я і Ти (проблема взаєморозуміння), соціуму і взаємодії культур. У дискурсі мультикультуралізму слід зафіксувати вельми істотну суперечність, котра є небезпечною при практичній реалізації ідей мультикультуралізму: ключові слова сучасного, релевантного плюралістичній дійсності підходу – «зрозуміти іншу (чужу) культуру», «подолати інакшість (чужість)», «навчитися жити разом з іншим (чужим)» ігнорують те, що «інше/чуже» в значній мірі саме завдяки цьому підходу і виникає: «інший/чужий» як раз і конституюється в дискурсі Чужого. Фактично, ми бачимо, що сама постановка питання про «Іншу культуру» або «Іншого носія культурних смислів» із необхідністю породжує дискурс «Іншої культури» як «Чужої культури». Отже, зустрічі культур можуть приймати найрізноманітніші форми, починаючи з тривіального досвіду гетерогенності і закінчуючи насильницькими. В даному ракурсі проблема Іншого набуває вкрай гострої актуальності, тому що напряму пов’язана із найбільш небезпечними проблемами суспільних конфронтацій. І в цьому плані прискіпливе, неангажоване, позбавлене ідеологічних або інших маніпуляцій або партикулярних інтерпретацій занурення у дискурс Іншого як специфічної буттєвої реальності здатне стати теоретичним та суспільно практичним підґрунтям для попередження таких конфронтацій.

ТРАНСФОРМАЦІЇ ГЕНДЕРНИХ МІФОЛОГЕМ У ЇХНІЙ ВЗАЄМОДІЇ З МЕДІЙНИМ ПРОСТОРОМ МАСОВОЇ КУЛЬТУРИ ПОСТПОСТМОДЕРНУ

2022-09-27T07:45:18+00:00

Актуальність проблеми. Гендерні міфологеми в умовах радикальних соціокультурних змін початку XXI ст., зазнаючи трансформацій постпарадигмального характеру в умовах «невизначеностей» і «нерозгадностей» світу постпостмодерну, потребують міждисциплінарного аналізу відтворення та функціонування як політик фемінізму, так і ґендерних викликів у межах «території» маскультурного впливу та нової «картографії» (mapping) проблемних полів ґендерних міфологем. У плюральності постмодерних інтерпретацій значну роль відіграє ґерменевтичне розуміння того, що інтерпретація руйнує класичні абсолюти через маскультові насадження певних ідеологічно сконструйованих дискурсів та наративів. Останнє значною мірою стосується гендеру/гендерів та фемінізму. Цей процес відбувається в культуральних полях маскульту як імпліцитно, так і експліцитно, але завжди цілеспрямовано. Метою статті є аналіз політик у змінах ґендерних міфологем та їх інтерпретацій у контексті масової культури західного постпостсучасного суспільства. Методи дослідження спираються на принципи системного підходу з акцентуалізацією уваги на міждисциплінарних особливостях рефлексивного відображення «міфічного» в інтерпретативних практиках, дискурсах та наративах масової культури перших десятиліть ХХІ ст. Результати дослідження. Дискурси і наративи попкультури реалізуються в медійному просторі Інтернету й телебачення в «хмарі» безлічі блогерів, тиктокерів тощо, що мають мільйони підписників, і «хмара» ця постійно розширюється. Певну роль, як і раніше, відіграють глянцеві журнали й «бульварна» література впізнаваного жанру, стилю та тенденційності. Таким чином, створюються певні референції та референти, які незабаром стають «спільними». Міфообрази, створювані маскультом, значною мірою пов'язані з потенціалом плюральності та агресивно спрямовані на фіксацію владних відносин із тенденцією радикального реверсу в бінарній опозиції «центр–маргінес», що сприяє запереченню міфів та міфологем як стабільних підстав істини та сенсу. Останнє обтяжується фактом підміни політик фемінізму ґендерними порядками з «картографією» гендерів, що перевищують принаймні десять позицій. Однак цілі та завдання фемінізму, як показують події останніх років, ще не досягнуті та не вирішені. Виникнення нових феміністських форм і рухів, змінюючи ґендерний постмодерністський ландшафт у глобальному масштабі, підтверджує валідність фемінізму як інституту, що має, як і раніше, значний соціокультурний та політичний потенціал.

ПОЛЕ КУЛЬТУРНОГО ВИРОБНИЦТВА В ДОБУ ПОСТПРАВДИ

2022-09-27T07:45:57+00:00

У статті досліджуються особливості функціонування поля культурного виробництва в добу Постправди, використовуючи методологію П’єра Бурдьє. Актуальність дослідження обумовлена інформаційними загрозами в умовах війни, поява яких можлива завдяки відтворенню «ситуації постправди» в сучасному суспільстві. Метою статті є з’ясування особливостей функціонування поля культурного виробництва в добу Постправди. Теоретико-методологічним підґрунтям дослідження стали наукові напрацювання французького науковця П. Бурдьє щодо соціальної дійсності, яка існує у постійній взаємодії полів: економічного і культурного виробництва. Поняття «постправди» використовується для означення доби як періоду, характерною особливістю якого є структурні зміни щодо набуття і перерозподілу культурного капіталу, яким володіє соціальний агент, та його перетворення в символічний капітал. «Ситуація постправди» формується в полі культурного виробництва в якості практики множинних інтерпретацій, які продукують виробники (експерти). Це стає можливим під впливом розвитку нових медіа та цифрових технологій, що забезпечують рівний доступ всіх до створення і тиражування контенту. Множина вибору перетворюється для споживача на множину невизначеності. Це впливає на тип його поведінки при здійсненні вибору, інтерпретаціям якого експерта довіряти. З’ясовано, що сучасне поле культурного виробництва, маючи за основу культурний капітал як сукупність ресурсів, накопичує не тільки знання, а їх численні інтерпретації у вигляді думок експертів (виробників). Соціальні агенти переглядають стратегії накопичення культурного капіталу в його трьох станах, з метою досягнення власного економічного і символічного інтересу. Функціонування поля культурного виробництва в добу Постправди об’єктивує економічні відносини в цьому полі, перетворюючи інтерпретації, емоції, сумніви і припущення виробників (експертів) на товар. Легітимація інтерпретацій експерта в полі культурного виробництва відбувається внаслідок формування особистого бренду в мережі через позиціонування на цифрових вітринах. Подальші наукові пошуки в дослідженні функціонування поля культурного виробництва в добу Постправди можуть бути спрямовані на з’ясування ролі інституцій в полі культурного виробництва та накопиченні різних видів капіталів в контексті формування довіри в суспільстві.

СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО ЯК ПРЕДМЕТ СПОЖИВАННЯ

2022-09-27T07:46:40+00:00

У статті аналізується сучасний ринок мистецтва, надається спроба виявити специфіку споживання мистецтва. Товарний обіг предметів мистецтва (арт-об’єктів) став об’єктивно існуючою практикою, квінтесенцією якої виступає арт-ринок. Ця нова даність впливає на відносини між творцями творів та споживачами результатів їх інтелектуальної та творчої діяльності, відбиваючись на самому процесі функціонування мистецтва у соціокультурній практиці сучасності. Поняття «арт-ринок» міцно закріпилося у лексиконі сучасної культури. Цей інститут є системою, побудованою на зв’язках між творцями та споживачами мистецтва. Шалене та пристрасне споживання мистецтва, в яке залучена маса людей по всьому світу, перетворило арт-ринок на глобальний інститут, що приковує увагу як професіоналів світу мистецтва, так і широкої аудиторії глядачів. Стрічки новин наповнені повідомленнями про свіжі цінові рекорди, дедалі більше банків відкривають напрями інвестування у твори мистецтва. Сучасний арт-ринок характеризується глобалізацією своєї діяльності, зміною традиційних функцій художніх інституцій та гіпертрофованою роллю професійних посередників, відсутністю чіткої цінової політики та апріорною неможливістю контролю рівня цін, а також віртуалізацією. Його симптоматичною рисою є пристрасне споживання актуального мистецтва. Рівень цін на твори цієї категорії можна порівняти з рівнем цін на перевірене часом мистецтво старих майстрів, споживання якого, поруч із колекціонерським, носить інвестиційний характер. У свою чергу «нові» збирачі, які споживають найсвіжішу арт-продукцію, керуються іншими цілями. Купівля актуального мистецтва, з одного боку, згідно з методологією Ж. Батая, може бути зрозуміла як показна трата – демонстративна руйнація багатства з метою підтвердження, утримання чи підвищення свого соціального статусу. З іншого боку, споживання сучасного мистецтва не є поодиноким актом покупки. Таке споживання стає стилем життя. Через споживання нові еліти збільшують свій символічний капітал. Споживання сучасного мистецтва має характер культурної та соціальної диференціації, маркеру, що дозволяє виділити «своїх» від «чужих».

СУТНІСНІ РИСИ АМЕРИКАНСЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА В ІСТОРІЇ РАННЬОЇ АМЕРИКАНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

2022-09-27T07:47:23+00:00

У статті розглядаються основні ідеї та сутнісні риси американського Просвітництва як унікальної епохи в історії ранньої американської філософії. Основні філософські ідеї, які існували в епоху американського Просвітництва ретельно досліджені, проаналізовані та систематизовані, проте, не існує єдиної парадигмальної оцінки суті цього історичного феномену. В своїх розвідках один з найвідоміших дослідників історії американської філософії Г. В. Шнайдер негативно оцінює роль американського Просвітництва, акцентуючи увагу на тому, що просвітники не запропонували системного вчення, не лишили у спадок енциклопедій та трактатів, а займалися переважно суспільно-політичною діяльністю. Він переконаний, що в свої памфлетах та листах просвітники не надали гідної уваги таким ідеям, як свобода, природні права, релігійна свобода, ліберальна релігія, свобода думки тощо. Іншої думки був дослідник І. В. Райлі, який оптимістично оцінював спадок американських просвітників. Деїзм, який прийшов на зміну теїзму, запропонував абсолютно нові світоглядні орієнтири, він дозволив звести релігію до етики, одкровення до духовного закону в природному світі. На думку І. В. Райлі поворот в історії ранньої американської філософії між пуританізмом та Просвітництвом добре помітний на контрасті двох постатей, а саме К. Мазера та Т. Пейна. Робота К. Мазера «Великі діяння Христа в Америці» (1702 р.) постулювала пуританський теїзм та детермінізм, натомість «Епоха розуму» (1794–1802 рр.) Т. Пейна критикувала детермінізм, проголошувала розум ключовим поняттям та мірилом істини. Справедливо буде зазначити, що американському Просвітництву притаманним було не відновлення власної національної ідеї, а її пошук. Необхідність у символах, які лягли б в основу формування нової нації, потребувала інтелектуальних розвідок та активної популяризаторської роботи. У спрощеному вигляді американське Просвітництво у філософії мало два напрямки: суспільно-політичний та природничо-науковий, які виключно у сукупності характеризують сутнісні риси американського Просвітництва.

ФІЛОСОФСЬКА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОЦЕСУ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЇ: ГЕНЕЗИС, СУТНІСТЬ, ЗМІСТ, ФОРМИ, РІВНІ ТА ВИДИ

2022-09-27T07:48:04+00:00

У статті подається філософська характеристика процесу інтелектуалізації, а саме – визначення джерел інтелектуальної енергії, умов реалізації інтелектуального потенціалу, генезису, сутності, змісту, форм, рівнів та видів інтелектуальної діяльності та видів його продуктів. Обґрунтовано, що підставою процесу інтелектуалізації є природний інтелект людини; умовами, що формують процес є суб’єктивний чинник – потреби біологічного організму людини; об’єктивний чинник – вимоги зовнішнього середовища, суспільства. Природа процесу інтелектуалізації планетарного світу має інформаційну характеристику, яка складає потік смислогенезу до якого підключається людина за допомогою мозку з його нейронною мережею. Доведено, що сутність інтелектуальної діяльності полягає у матеріалізації змісту смислогенезу роздвоєного на формування смислової сфери особистості та зовнішнє середовище як певний тип суспільства. Зміст інтелектуальної діяльності людини – сукупність підпроцесів духовного походження: система функціональних органів (у структурі особистості); певний тип суспільства зі своїми елементами (у залежності від рівня розвитку інтелекту людини); зміна стану інтелекту у результаті еволюційного визрівання. Роль процесу інтелектуалізації: збагачує біологічний організм людини смисловим полем (завдяки йому вона переробляє інформацію у знання, привласнює і накопичує його у якості інтелектуального потенціалу, ресурсу або капіталу); особистість людини матеріалізує у структурі особистості у зміст соціального світу. Результати інтелектуального процесу вступають у організаційну взаємодію, утворюючи соціальний організм цивілізацій. Динаміка інтелектуального процесу у еволюційному вимірі може відслідковуватись на основі переходу світової спільноти від одного типу цивілізації до іншого з удосконаленням інтелектуального стану людини і суспільства за обраними критеріями і показниками. Еволюційний перехід планетарного світу від одного типу цивілізації до іншого свідчить, що процес інтелектуалізації є ноогенезом.

ДИСФУНКЦІЇ СОЦІАЛЬНИХ ІНСТИТУТІВ ЗА УМОВ ОКУПАЦІЇ

2022-09-27T07:48:53+00:00

У статті розглядається вплив російської окупації на організацію соціальних взаємодій на тимчасово захоплених територіях Запорізької області. Автор визначає окупацію як тимчасовий стан суспільного життя, що виникає у результаті зайняття супротивником території іншої держави та характеризується масовими дисфункціями у діяльності соціальних інститутів, їхнім перетворенням на засіб терору та поневолення на тлі повної втрати легітимності в очах людей. Основну увагу приділено дослідженню дисфункційних проявів у сферах владних, грошових та освітніх відносин. Доведено, що криза у діяльності інститутів настає через неясність та суперечливість цілей, які нав’язано окупантом, падіння їх престижу та авторитету через включення в інституційні зв’язки сторонніх соціальних практик та випадкових людей. У статті наведено характеристику колабораціонізму як дисфункції у політичній сфері, коли здійснення повсякденних управлінських процедур веде не до врегулювання певних соціальних проблем, а призводить до тяжких суспільних наслідків та утвердження влади окупанта. Також констатується, що насильницьке запровадження російського рубля на окупованих територіях має позаекономічну логіку та виключно пропагандистську мету, тягне за собою зниження рівня життя населення та розрив усталених господарських зв’язків. Окремо наголошується на особливій небезпеці дисфункційних тенденцій у сфері освіти, яку перетворюють на інструмент репресивної політики, знищення національної ідентичності та штучної легітимізації самозваної влади. Робиться висновок, що за умов російської окупації провідні соціальні інститути перестають виконувати функцію задоволення суспільних потреб та перетворюються на знаряддя відчуження від України жителів захоплених регіонів.

ЯКІСТЬ ОСВІТИ В УМОВАХ ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ СОЦІОЛОГІЧНОГО ОПИТУВАННЯ

2022-09-27T07:49:29+00:00

Здійснено порівняльний аналіз показників якості освіти в закладі вищої освіти України в умовах дистанційного навчання через пандемію COVID-19 за результатами двох хвиль соціологічного дослідження, яке проводилося у Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка під назвою «Академічна доброчесність у системі внутрішнього забезпечення якості освіти» в рамках проєкту Американських Рад з міжнародної освіти «Ініціатива академічної доброчесності та якості освіти». Зосереджено увагу на окремих показниках якості освіти, які визначають індивідуальну траєкторію студента, а саме: вибір навчальних дисциплін, участь у обговоренні освітніх програм, навантаження студентів, завантаженість викладачів. Порівнюючи результати, продемонстровано, що відповіді респондентів під час другого карантинного 2021/2022 н. р. показали рух по висхідній ряду показників якості освіти. Зокрема, зросла доступність до силабусів, програм навчальних курсів, навчально-методичної літератури та іншої документації, які забезпечують освітньо-виховний процес в університеті, зросли можливості студентів самостійно обирати власну траєкторію навчання; збільшилася кількість переглядів освітніх програм і залучення до цього процесу студентів. Також здійснено порівняння оцінки суб’єктами навчального процесу студентського навантаження та завантаженості науково-педагогічних працівників. Проілюстровано збільшення навчального навантаження як студентів, так і завантаженості науково-педагогічних працівників у перший карантинний навчальний рік, та їх зменшення в умовах дистанційного навчання другого навчального року. Показано, що дистанційна форма навчання обумовила певні комунікаційні обмеження між студентами і викладачами, що ускладнило можливість здійснювати спільні види роботи, обмінюватися думками, досвідом, емоціями.

ПОЛІТИКА УКРАЇНИ ЩОДО ФОРМУВАННЯ ЄДИНОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ЦЕРКВИ У ФОКУСІ ЗАРУБІЖНИХ ПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

2022-09-27T07:50:34+00:00

У статті здійснено дослідження міжконфесійних та державно-церковних відносин в Україні за період незалежності, що актуалізовано багатьма факторами та причинами. Проаналізовано сучасні вектори політики державної влади у релігійній сфері. Вказано, що історіографія досліджуваної проблеми є специфічною. Вона складається із кількох основних блоків. Зокрема у статті розглянуто політичний, філософсько-релігієзнавчий та богословський аспекти політики державної влади у контексті формування Єдиної Помісної церкви. Стверджується, що проблема формування Єдиної православної церкви в Україні сьогодні стоїть надзвичайно гостро. Це питання національної безпеки, міжнародного визнання, консолідації українського суспільства, геополітичного впливу, уніфікації самоідентифікації українських громадян та важливий конфліктогенний чинник. Визначено, що залучення церков до політичних процесів розглядається науковцями всього світу як багатогранна проблема. Доведено, що у ХІХ–ХХ ст., коли відбувся «парад автокефалій» на Балканах, питання церковної автокефалії знову виходить на перший план релігійно-політичних дискусій. Ключову роль відіграв національний чинник, який вкладається в основу незалежності кожної із Помісних церков. Автокефалія стає виключно політичним нашаруванням. У статті стверджується, що у православній традиції відсутнє загальноприйняте трактування взаємозалежності принципу автокефального статусу церков. Це призвело до різнопланової політики держав із домінуючим православних населенням стосовно церкви. Зазначається, що подальші наукові розвідки релігійної політики України та країн-носіїв православ'я доповнять виконане дослідження, адже становлення церкви – це процес динамічний. Доведено, що політика держави завжди ситуативна, відповідно зацікавлення політологами релігійною сферою завжди буде мати високий рівень актуальності.

ПОМСТА ЯК КОМПЛЕКС МЕНШОВАРТОСТІ ТА ЧИННИК РОСІЙСЬКОЇ ВІЙНИ ПРОТИ УКРАЇНИ (2014–2022 РОКИ)

2022-09-27T07:51:34+00:00

У статті висвітлюється проблема пошуку адекватної відповіді на виклик, який постав перед Україною і усім цивілізованим світом, спричиненим російською війною проти вільного, миролюбного українського народу. Нарощуючи військову ескалацію проти України протягом останніх восьми років РФ грубо порушує норми міжнародної безпеки, тим самим загрожуючи мирному майбутньому усього людства. Першочергова увага приділена розкриттю геополітичного та ментального підґрунтя людиноненависництва російських загарбників як з боку правлячої верхівки країни-агресора, так й бездумних і бездушних виконавців її злочинних наказів. Метою дослідження є визначення помсти як комплексу меншовартості та чинника російської війни проти України. Для її реалізації були сформульовані такі завдання: виявити історичні витоки російської помсти; розкрити місце сучасного етапу в розвитку політичного курсу РФ по відношенню до України; здійснити діагностику помсти як політико-психологічного феномену. Наукова новизна проведеного дослідження полягає у визначенні, на основі адлерівської психологічної теорії та використання методу історичної аналогії, сутності та проявів помсти як комплексу меншовартості, який є наслідком не подолання російською популяцією почуття неповноцінності та обрання нею захисної поведінки у формі агресивного ставлення до українського народу. Погляд на помсту під таким кутом зору характеризує злодіяння російських окупантів не тільки як спосіб покарання українців за уявну образу і як людський порок, а й як один з головних чинників російської війни проти України. Аналіз україно російських відносин пострадянської доби свідчить про постійну зацікавленість РФ щодо утримання України в орбіті власних геостратегічних інтересів. Порівняльний аналіз прагнення до помсти в історії сусідньої держави виявив руйнівні наслідки подібної поведінкової лінії, що не виключає такі ж самі наслідки і для сучасного етапу розвитку РФ. Щонайменше, характер російсько-української війни ставить під сумнів майбутнє Росії як федеративної держави. За результатами дослідження зроблено висновки та накреслено перспективи подальших наукових розвідок за зазначеним напрямом, які пов’язані з обґрунтуванням необхідності розбудови нової моделі світового порядку.

РОЛЬ ПОЛІТИЧНОГО МЕМУ В ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІЙНАХ

2022-09-27T07:52:16+00:00

В епоху Web 2.0 і загальної діджиталізації будь-які політичні події може обговорювати будь-хто у віртуальному світі. Завдяки особливості, яку відкриває інтернет однією із комунікативних стратегій передачі інформації на всіх рівнях. У переважній більшості меми передаються такими соціальними платформами як Twitter, Facebook, Instagram. В основі політичних мемів переважно закладено гумор, який дозволяє висміювати чи спотворювати ставлення соціуму до тієї чи іншої реальності. Визначено, що термін мем придуманий біологом, сьогодні є предметом дослідження і обговорюється) у багатьох дисциплінах, щоб включають психологію, філософію, антропологію, фольклор та лінгвістику, і, зрештою сферу комунікації. Доведено, що меми здатні вибудовувати суспільні позаінституційні норми, а також виконувати роль транслятора інформації, зокрема і у ситуації інформаційної війни. Меми також допомагають визначити значущість події для більшості громадян. У контексті російсько-української війни меми діють на кількох рівнях: мобілізації населення України щодо перемоги над ворогом, формування позитивного образу ЗСУ та політичної еліти, створення позитивного образу країни, яка бореться за власну свободу та ідентичність для міжнародних партнерів, як елемент інформаційних спецоперацій з метою деморалізації ворога. Політичний мем починається з нормативного світу: «того, яким він має бути», а потім відтворює реальність. Акцентовано: будь-яка контактна взаємодія є метафорою, закодованою у візуальному образі героя, зображеного у політичному мемі, гальмує раціональне мислення. Вплив такими засобами на свідомість індивіда завжди носить непрямий характер, саме й тому не викликає спротиву. Зазвичай інформацію, яку ми отримуємо від політичних мемів практично не можливо перевірити, проте через їхню простоту і лаконічність вона для нас є легкою для запам’ятовування.

ДЕМОКРАТІЯ: ОДЕРЖИМІСТЬ ЧИ ПРИРЕЧЕНІСТЬ? (ДО 30-РІЧЧЯ ВИХОДУ «ВІДЖИВЛЕННЯ ДЕМОКРАТІЇ» ЖАНА-ФРАНСУА РЕВЕЛЯ)

2022-09-27T07:53:23+00:00

Стаття присвячена тридцятиріччю виходу в світ праці французького філософа, політолога Жана-Франсуа Ревеля «Відживлення демократії» (1992). В центрі уваги автора статті – ідея Ревеля про неоднозначність визначення демократії як «остаточної форми людського врядування». Автор статті задається питанням: «Що означає ця остаточність, в сенсі - які моделі поведінки тягне за собою і до чого зобов’язує?». Якщо «демократичну ейфорію» (Ревель), то як бути з чотирма вадами, «перекрученнями» демократії – корупцією, комерціалізацією політики, «демократичною зневірою» і постулюванням свободи як індивідуалізму та партикуляризму. Ці вади у випадку «демократичної ейфорії» сприймаються як прикрий, але неминучий і нездоланний додаток до демократії, з яким ми маємо рахуватися і, по можливості, прагнути його пом’якшити. Якщо ж «остаточність» демократії – це наша на неї приреченість, то ми приречені постійно сумніватися в остаточності демократії як «форми людського самоврядування» і постійно доводити цю остаточність, у тому числі, й не оминати певні теми-проблеми, що пов’язані з цією політією. Зокрема, «що вважати чесними виборами?»; «як співвідносяться свобода і факт виборності?»; «чи є недемократичне тоталітарним за замовчуванням?»; «як бути з тим, що цінності, які обстоюються в ім’я демократії, не завжди є демократичними?»; «що вважати непорушними засадничими свободами людини?»; «як пов’язані між собою суверенітет держави та ідея прав людини?», або ж «як доктрина обмеженого суверенітету може служити демократії?». Головний висновок Ревеля, який, на думку автора, і має бути покладений в основу будь-яких демократичних перетворень у суспільстві, полягає у тому, що без людських зусиль, лише покладаючись на «автоматичне імплантування» демократії та звичку «доведення через майбутнє» її «остаточності», претензії на універсальність з боку цієї політії приречені на поразку, а сама вона втратить як здатність до вдосконалення, так й здатність до протистояння новим загрозам. Автор статті робить висновок, що у випадку демократії ми стикаємося зі своєрідною «пасткою остаточності», ігнорування якої в інтелектуальному дискурсі неминуче обертається «демократичною ейфорією», а отже і мовчазною згодою з «вадами демократії».

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА ТЕОРІЯ: У ПОШУКАХ РЕЦЕПТУ ЛЕГІТИМНОСТІ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ

2022-09-27T07:54:46+00:00

У статті визначено основні підходи до легітимності публічної влади з точку зору інституціональної теорії. Відзначено, що відносно формування теорії легітимності публічної влади, розвиток інституціональної теорії пройшов декілька етапів. Вони пов’язані із розширенням дослідницького поля інституціоналістів. Від зосередження уваги на державі та бюрократії на початковому етапі (класичний інституціоналізм), представники інституціональної теорії перейшли до дослідження легітимності соціального та політичного порядку («старий» інституціоналізм) й визначення оптимального інституційного дизайну та забезпечення ефективної міжінституційної взаємодії («новий» інституціоналізм). Відродження інтересу до інституційного виміру політики, інституційних основ легітимності публічної влади пов’язується із кризою біхевіоризму та теорії раціонального вибору. Відзначено, що увага інституціоналістів до держави та бюрократії (відповідно до веберіанської традиції) дозволила визначити умови легальності та легітимності для функціонування державної влади. У подальшому, інституціоналізм суттєво розширив власне дослідницьке поле, включаючи інтерес до інституту масмедіа, політичних партій, інституціоналізації громадянського суспільства тощо. Інституціональний підхід визначає легітимність не лише окремих політичних діячів чи інститутів, а легітимність соціального та політичного порядку. Ґенеза інституціональної теорії щодо проблеми легітимності пов’язується із переходом від проблеми «легітимності політичних інститутів» до визначення «інститутів легітимності». Інституціоналісти говорять про інститути та організації у забезпеченні легітимності публічної влади, визначають оптимальний інституційний дизайн тощо. Серед актуальних напрямків нового інституціоналізму відзначено наступні візії рецептів легітимності публічної влади. Для історичного інституціоналізму це залежність від пройденого шляху, для інституціоналізму раціонального вибору опортуністична поведінка та пошук ренти, а соціологічний інституціоналізм наголошує на важливості міжінституційної взаємодії задля суспільного блага.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИХОДУ З ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ЯК ЧИННИК ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ

2022-09-27T07:56:34+00:00

У статті розглядаються соціально-економічні передумови виходу з Європейського Союзу як чинник діяльності політичних партій Великої Британії, зокрема світова економічна криза та європейська міграційна криза. Наголошується, що сучасний стан розвитку партійної системи Великої Британії характеризується поступовим формуванням принципово нових умов пошуку балансу між стратегічною європейською інтеграційною парадигмою та дезінтеграційними процесами, пов’язаними з практичною реалізацію виходу з Європейського Союзу (далі – ЄС), що отримав у політологічній літературі усталене позначення Brexit (або в україномовній транскрипції – «брекзіт»). При цьому зазначений процес виходу держави з ЄС, який став першим подібним прецедентом з моменту створення даного регіонального інтеграційного об’єднання, має цілісну систему об’єктивних та суб’єктивних передумов, які детермінували вказані тенденції, серед іншого, і на рівні функціонування політичних партій, включаючи трансформаційні зміни у змісті їх ідеології, програм та передвиборчих платформ, спрямовані на відображення реальних суспільних потреб і електоральних очікувань. Зазначається, визначальними соціально-економічними детермінантами, що обумовили початок в 2011 р. суспільної та партійної дискусії щодо доцільності перебування Великої Британії в ЄС, стали світова економічна криза, одним з найбільш масштабних проявів якої стала європейська боргова криза у валютній зоні євро, а також європейська міграційна криза. Визначено, що європейські інтеграційні процеси в економічній сфері у британській суспільній та партійній свідомості вступили к у певне протиріччя з концепцією абсолютного суверенітету парламенту та ідеєю «особливого шляху» Великої Британії, яка ніколи не була інтегрованою у спільні структури ЄС на ідентичному рівні з переважною більшістю континентальних держав-членів, що стало одним з чинників посилення дезінтеграційних тенденцій як в діяльності основних політичних партій (Консервативної та Лейбористської), так і появи і електорального зміцнення другорядних партій популістської соціально-економічної спрямованості (таких, як, наприклад, Reform UK як правонаступниця партії Brexit). Показано, що передвиборчі маніфести правлячої з 2010 р. по сьогодення Консервативної партії зазнали значної економізації та є першочергово спрямованими на вирішення соціально-економічних проблем, частина яких безпосередньо пов’язана зі зворотнім боком поглибленої європейської інтеграції (такі, як нелегальна міграція, необхідність захисту національних інтересів та підтримки національних виробників товарів, значні
валютні коливання та коливання на ринку цінних паперів тощо).