ДО ПИТАННЯ НЕОМАРКСИСТСЬКОЇ МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ КУЛЬТУРИ  У ФІЛОСОФІЇ ФРАНКФУРТСЬКОЇ ШКОЛИ

І. П. Печеранський

doi:10.32837/apfs.v0i33.1056

І. П. Печеранський доктор філософських наук, доцент, професор кафедри філософії та педагогіки Київського національного університету культури і мистецтв

DOI: https://doi.org/10.32837/apfs.v0i33.1056

Ключові слова: Франкфуртська школа, неомарксизм, культура, критична теорія, діалектика, відчуження, «культурна індустрія», «критика ідеології»

Анотація

У статті здійснено спробу реконструкції неомарксистської методології дослідження культури, опираючись на критичну теорію Франкфуртської школи,
розглянуто аналітику та діагностику соціокультурних
процесів, розроблених її представниками, на засадах
синтезу лівого геґельянства, фройдизму, марксизму й
ірраціоналізму, що допомогла пізнати причини глибокої кризи індустріального суспільства, джерела тоталітаризму, масової культури та деструктивний вплив
сучасної західної цивілізації.
Стверджується, що неомарксисти є прихильниками
холістичної онтології, коли пишуть про базову діалектичну (об’єктивно-суб’єктивну) єдність еволюційного
процесу, за умови генетичної першості об’єктивного
розуму, яка руйнується внаслідок формалізації й інструменталізації суб’єктивного розуму, що «розчиняє» власні об’єктивні змісти, автономізується. Саме
так починається історія капіталістичної цивілізації як
процесу прогресуючого «божевілля» розуму. Це спричиняє історично-обумовлений «розрив», виражений у
феномені капіталістичного відчуження, ідеологічним
втіленням якого і постає традиційна теорія з її дихотомією поняттєвих структур і фактів, суб’єкта й об’єкта у
межах соціальної свідомості.
Доведено, що, протиставляючи традиційній теорії
критичну на засадах цілісного історичного праксису та
суспільно-тотального суб’єкта, франкфуртці впевнено
діагностують кризову ситуацію у культурі, зумовлену
її деформацією, перетворенням на репресивний інструмент «анігіляції» індивідуальності під дією технологічної раціональності та капіталістичного відчуження.
У цьому ключі критично-соціологічний методологічний інструментарій неомарксисти використовують для
«критики ідеології», розгляду та критики «культурних індустрій», «індустрій знання», процесів дегуманізації, що охоплюють мистецтво, політику та численні
аспекти культурного світу, а також як «раціональну
критику раціональності». Показано, що гуманістично-орієнтована критична соціологія і культурологія
неомарксизму (М. Горкгаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе
та ін.) сьогодні є досить актуальною та самодостатньою
традицією поряд із соціально-антропологічним, феноменологічним, постмодерним, структурно-семіотичним та іншими підходами у межах сучасних культурологічних досліджень.