КООРДИНАЦІЯ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ

ДЖЕРЕЛА ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ЛЕГІТИМНОСТІ

Анотація

Яковлева Л. І. Координація публічної влади: джерела інституціональної теорії легітимності. – Стаття.
У статті визначено координацію публічної влади як
основу її легітимності. Сучасні суспільства є фрагментованими, а публічна влада переходить від примусу чи
загрози насильства як складової урядування до зосередженості на головній функції – координації міжінституційної взаємодії. Від моделі держави-опікуна до моделі держави-партнера. Координація міжінституційної  взаємодії задля узгодження інтересів суспільних груп
стає головним напрямком діяльності публічної влади,
від якого повною мірою залежить її ефективність. Для
українського суспільства головним завданням стає
координація публічної влади з метою визначення суспільного інтересу та формулювання на цій основі національної ідеї. Відповідно до веберіанської традиції
це сприяє забезпеченню легітимності інституційного
порядку. У фокусі дослідження знаходяться історичні джерела та сучасні виклики легітимності публічної
влади, які формулюються у межах інституціональної
теорії. Обраний ракурс дослідження дозволяє визначити координацію публічної влади, як один із головних
чинників її легітимності. Наголос зроблено на координації, як однієї із головних функцій урядування, діяльності публічної влади у цілому.
Акцентовано увагу на джерелах та теоретичних інтерпретаціях сучасного виклику легітимності, який
сформульовано у вигляді дилеми між сакралізацією
влади та її раціоналізацією. Визначено, що сакралізація влади є вкрай небезпечним феноменом політичного
життя. Констатовано, що підхід, який позиціонує координацію публічної влади, як фундаментальну основу
її легітимності, передбачає раціоналізацію та відкритість влади, відмову від її сакралізації тощо. Визначення джерел інституціональної теорії щодо легітимності
публічної влади дозволяє інтерпретувати координацію
як основу сучасного розуміння легітимності. Ретроспективний аналіз – від історичного інституціоналізму
до дискурсивного – наголошує не лише на важливості
інституційного виміру легітимності публічної влади,
але й акцентує увагу на різних аспектах сутності інститутів у представників «строкатих» інституціоналізмів.
Запропоновано обґрунтування з точки зору інституціональної теорії необхідності координації публічної
влади як фундаменту її легітимності. Це є суттєвим
доповненням до моделі електоральної демократії, яка
є панівною у дискурсі політичної науки в Україні