ВИТВОРИ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ІКОНОПИСУ ЯК ПРОПОВІДЬ АСКЕТИЧНИХ ЗВЕРШЕНЬ

Анотація

Одним із актуальних завдань дослідження візантійської
естетики аскетизму постає осмислення феномена ікони як
особливої проповіді аскези й художньої інтерпретації стану
святості. У цьому аспекті доцільно звернути увагу на виконання
візантійською іконою її інформативно-дидактичної
(проповідницької) функції. Виступаючи «проповіддю у фарбі»
– візуальним повчанням про істини віри й чесноти, витвір
іконопису являє собою своєрідну «наочну» аскетику – учення
про духовне подвижництво: перед споглядачем сакрального
образу знаходиться чуттєве свідчення про ідеал, до якого варто
прагнути, й цей ідеал є ідеалом аскетичним. Як невід’ємний
складник естетосфери літургійного дійства, ікона постає
й чинником утвердження належного (урочистого, піднесеного,
але й не екзальтованого, занадто палкого) психоемоційного
стану в учасників спільної молитви, що цілком відповідає
засновкам православного аскетичного вчення.

Right and adequate understanding of the icon represents
one of the most actual tasks of exploration of the Byzantine
ascetic aesthetics. Sacral image should be regarded as the true
visual preaching of faith and virtues: it proposes to strive for
the moral ideal, and this ideal is ascetic ideal. Actually, scientists
can consider icon to be the peculiar visual moral theology
or ascetic doctrine and quite successful artistic interpretation
of state of sanctity. Besides, as an important constituent part
of Liturgical aesthetosphere, sacral images help person to support
the necessary psychoemotional state, that is the elevated
state, which has nothing to do with banal psychical exaltation
(according to the basic principles of Orthodox ascetic doctrine,
a believer must control his or her emotions and imagination, for
their activity is able to turn the praying into meditation, practice
of which doesn’t correspond the ascetic tradition of Christian
East).